Любовний трикутник Фальц-Фейнів та оспівувач радянської системи: Херсонські історії про палке кохання

Життя багатьох відомих людей пов’язане з Херсонською областю. Деякі народилися тут, деякі служили або працювали, хтось часто приїздив на гастролі. Ці люди відомі успіхами в різних сферах діяльності. Історії кохання з їхніх життів не дуже відомі, але ці історії варті того, щоб про них дізналися якомога більше людей. Бо тоді інакше дивишся на відомі постаті. І в День закоханих Depo.Херсон пропонує кілька таких історій.

Палке кохання оспівувача радянської системи

Для чималої кількості херсонців ім’я Бориса Лавреньова (1891-1959) відоме лише тому, що в місті є літературний музей, відкритий на його честь. Письменник народився в Херсоні, провів тут юнацькі роки й частину молодості, часто приїздив вже у статусі відомого літератора.

Знавці літератури, можливо, пригадають найвідоміші твори письменника: повість "Сорок перший" і п’єсу "Розлом". І лише спеціалістам відомо, що Борис Лавреньов (вроджений Сергєєв) почав творчий шлях у 1912 році як поет, який подавав великі надії, його твори отримували схвальні відгуки критиків. Але у радянські часи письменник став "ідеологічно правильним", разом з Костянтином Треньовим і Всеволодом Вишневським започаткував жанр героїко-революційної драми. Прозові твори Лавреньова без проблем видавалися, п’єси йшли на сценах провідних театрів, літератор отримував нагороди. Але ще у СРСР він вважався суто номенклатурним, й був, м’яко кажучи, не дуже цікавим масовому читачу.

Дійсно, Лавреньов заплатив велику ціну за можливість добре й відносно безпечно жити в ті страшні часи. Судячи з його ранніх творів, листів й робочих записів, він мав неабиякий талант й міг здобути куди більшу вагу в літературі, ніж є. Але тоді для радянського письменника бути собою значило з дуже великою вірогідністю або бути "викресленим" з літератури й померти в бідності, як Олександр Грін, або загинути у жорнах репресій, як Мандельштам, Бабель, Хармс та багато інших, у тому числі – ще один видатний уродженець Херсонщини, драматург Микола Куліш.

Борису Лавреньову було заради чого жити. На відміну від багатьох літераторів він був щасливий в особистому житті. Щоправда, щасливим виявився лише третій шлюб, але він тривав 32 роки, й ця історія кохання варта дорогого. У 1923 році, перебуваючи у відрядженні в Ташкенті, він зустрів Єлизавету Горбаневську, якій тоді було 16 років, а Лавреньову – вже 32. За плечима у письменника був нещасливий перший шлюб, у якому народилася єдина його дитина, син Юрій. Другий шлюб теж не приніс щастя й стосунки подружжя вже були суто формальними.

Єлізавета Горбаневська мріяла про велику сцену й, не зважаючи на свій юний вік, вже грала у місцевому театрі. Але, як виявилося, її справжнім покликанням було перебування поряд з коханим й допомога йому. Дівчина відповіла взаємністю на почуття чоловіка, який майже годився їй в батьки. У 1927 році Єлизавета Горбаневська стала Єлизаветою Лавреньовою, бо тоді вже письменник зробив літературний псевдонім офіційним прізвищем.

Борис і Єлизавета Лавреньови

Коли подружжя вже жило у Москві, жінку взяв в свій Камерний театр сам видатний Олександр Таїров, але акторська кар’єра було недовгою. Єлизавета Михайлівна все ж лишила сцену й взяла на себе усі поточні справи Бориса Лавреньова, займалася побутовою частиною його життя й допомагала у літературній роботі. Жінка непогано знала французьку мову й допомагала чоловіку робити переклади: Борис Лавреньов відомий як перекладач на російську творів французьких авторів.

Листи Бориса Лавреньова до дружини – натхненна поема палкого кохання. Саме у цих листах літератор був собою: пристрасним, іронічним, з особливим і дуже цікавим поглядом на світ.

Ось – фрагмент лише з одного з таких листів, написаних у 1932 році (цитується згідно з оригіналом): "Хорошо мне, тепло и так волнующе больно. Вижу твои пушистые волосы, детский открытый лобик, смешной бантик, пухленькие щечки и томительно горько жалею, знаешь о чем. О том, что между нами легла глупая разница лет и что я не знал тебя с детства. Мне хотелось бы, чтобы мы с тобой росли, рядом, вместе от детской постельки до взрослости, чтобы я мог знать и помнить твои первые шаги, твои девчонкины шалости и забавы, чтобы мне была твоя первая влюбленность, твоя первая любовь. Как много утеряно и растрачено обоими в блужданиях по неудобной кочковатой земле и как сжимается сердце в сознании того, что осталось дышать и жить тобой так мало, когда можно было полниться этой незакатной радостью всю жизнь. А, может быть, так и лучше, так и надо. Может быть, для того, чтобы с такой небывалой остротой и ясностью почувствовать пронзительную силу настоящей любви, нужно было пройти трудной дорогой, через тернии и волчцы. Может быть, дорогая. А все-таки жаль, что мы не бегали с тобой вместе на каком-нибудь солнечном дворике и не лепили пасочки из влажного, прилипающего к пальцам песка".

Дружина стала для Лавреньова єдиною в світі людиною, якій він стовідсотково довіряв й не боявся писати у листах навіть таке (згідно з оригіналом): "на город, как бомба, упала смерть Маяковского… Пробил себя пулей не Маяковский – покончила с собой фальшивая казенная жизнерадостность нашего государства, заказная бодрость… В. Влад. в последние минуты осознал, что он проданная вещь, а не свободный художник, и выстрел – это последний бунт большого поэта, изнасилованного государством" (1930) або: "Съезд проходит под знаком собачьей скуки. Иногда хочется задрать морду к потолку зала и завыть… Ради такой убийственной скуки не стоило собирать 500 человек со всех концов страны и истратить 2 000 000 рублей на ахинею…" (1934 рік, про перший з’їзд Спілки радянських письменників).

Щоб в ті часи писати таке, стосунки повинні бути навіть більше, ніж довірчими. Й саме такими вони були у подружжя Лавреньових.  

 

Єлизавета Лавреньова пережила чоловіка дуже надовго. І ці роки без нього вона присвятила збереженню пам’яті про Бориса Лавреньова. Саме з експонатів, переданих Єлизаветою Михайлівною, складається переважна частина колекції літературного відділу Херсонського краєзнавчого музею, відомого як музей-квартира Бориса Лавреньова.

 

 

Літературний музей в Херсоні

 

Розуміючи, що у Москві речі, пов’язані з дорогою для неї людиною, будуть припадати пилом у музейних запасниках, вдова письменника передала його особисті речі, робочі записи, картини (Лавреньов дуже добре малював) в Херсон, де у 1991 році й відкрився літературний музей.

 

 

Речі з робочого кабінету Бориса Лавреньова

 

А у 1995 році вийшло упорядковане за участі Єлизавети Михайлівни восьмитомне повне зібрання творів Бориса Лавреньова.

 

Любовний трикутник Фальц-Фейнів

Софія Фальц-Фейн (уроджена Кнауф, 1835, Катеринослав, Російська імперія – 1919, Хорли, Херсонська губернія, Білий Південь Росії) – людина, без якої просто неможливо уявити історію Херсонщини. 

Вона – відома представниця роду Фальц-Фейн. Відома підприємниця другої половини XIX – початку XX століть, яку називали "господаркою Херсонських степів". Мати Фрідріха Едуардовича Фальц-Фейна – засновника заповідника Асканія-Нова. Була засновницею порту Хорли.

 

Є в житті цієї жінки дещо, про що розповідають нечасто, але ця частина життя Софії Фальц-Фейн могла б стати навіть основою для сюжету роману або серіалу.

 

Софія Луіза Кнауф народилася в Катеринославі (зараз – місто Дніпро) в заможній родині німецьких колоністів. Родина Кнауф домовилася ще з однією заможною родиною колоністів Фальц-Фейнів про шлюб дітей, щоб цим шляхом об’єднати статки. Згідно з домовленістю Софія повинна була одружитися зі старшим сином Фальц-Фейнів Едуардом. Але, познайомившись з родиною майбутнього чоловіка, дівчина закохалася в його молодшого брата Густава. Почуття були взаємними. Й батьки навіть відправили Густава до Німеччини, щоб зберегти честь родини. А Софія, як й належало в ті часи слухняній дочці, вийшла заміж за того, кого обрала для неї родина.

 

Після 16 років подружнього життя з Едуардом, маючи вже шістьох дітей, Софія Фальц-Фейн поновила стосунки з Густавом. Чоловік прийняв це й поставився до такого повороту подій на диво благородно, судячи з того, що у своєму заповіті призначив управителями родинного бізнесу Софію і Густава. Едуард Фальц-Фейн пішов з життя у 1883 році. Згодом Софія вийшла заміж за Густава.

 

 

Софія і Густав Фальц-Фейни

 

Родина мала великий бізнес, яким управляла переважно Софія. Вона торгувала вовною та бараниною, розвивала птахівництво, відкрила винний завод у Преображенці, кондитерську фабрику в Дофіні та великий консервний завод у Херсоні. М'ясні та рибні консерви "Фальц-Фейн", прикрашені обраною Софією емблемою, золотою рибкою на велосипеді, продавалися в Росії та за кордоном. Вона була власницею шести суден, з них два пароплави були пасажирськими і користувалися великою популярністю на чорноморських лініях.

 

До того ж, маєток Фальц-Фейнів став помітним осередком культурного життя півдня України, де гостювали чимало видатних людей. Зокрема, близько дружив з родиною, часто приїздив в гості й навіть написав, перебуваючи у Фальц-Фейнів, кілька картин Іван Айвазовський.

 

 

Маєток Фальц-Фейнів

 

На жаль, подружнє життя Софії й Густава Фальц-Фейнів було недовгим. Густав помер у 1890 році. Софія Фальц-Фейн після його смерті зосередилася на родинних справах (від двох шлюбів у неї було вісім дітей) й на бізнесі. Вона пішла з життя у 1919 році за дуже страшних обставин. Бійці "революційного загону" вирішили проявити "класову свідомість" й розстріляли 84-річну жінку, яка не становила ніякої небезпеки. Попри прохання дітей поїхати, Софія Богданівна лишилася в своєму будинку в селі Хорли саме тому, що вважала свій поважний вік достатньою підставою для відсутності до неї претензій у нової влади.   

 

Аристократичне й акторське кохання в Херсоні

Певним чином пов’язані з Херсонщиною історії кохання Софії де Вітт і Григорія Потьомкіна, а також Марії Заньковецької та Миколи Садовського.

Софія де Вітт – саме та людина, на честь якої названий відомий в Україні й далеко за її межами парк "Софіївка" в Умані. Історики також називають жінку "останнім коханням Григорія Потьомкіна". Немає точних відомостей, коли Софія познайомилася з головнокомандувачем російської армії у російсько-турецькій війні (1787-1791) генералом-фельдмаршалом Потьомкіним. У 1789 Софія з'являється під Очаковом у військовому таборі Потьомкіна, екс-фаворита Катерини II. Цариця на той час вже охолола до князя Таврійського, і вродлива дружина офіцера Юзефа Вітта припала Потьомкіну до душі. На її честь Потьомкін влаштовував бали, прийоми. "Світлий князь" призначає чоловіка Софії військовим губернатором Херсона, присвоює звання генерала російської армії та дає величезний річний оклад у 6000 рублів, щоб тільки красуня-дружина була поблизу, а чоловік не перешкоджав їхньому зв'язку.

 

У 1791 році дорогою в Ясси Потьомкін серйозно захворів й помер на руках у своєї племінниці Олександри Браницької. Так Софія залишилася без свого всесильного покровителя. Потім вона стала дружиною магната Станіслава Потоцького, який для неї заснував в Умані величезний парк, відомий зараз як "Софіївка".

 

 

Софія де Вітт і Григорій Потьомкін

 

Дуже часто в Херсоні наприкінці XIX – на початку XX століть гастролювала театральна трупа видатного уродженця Херсонщини Миколи Садовського, у складі якої грала Марія Заньковецька – видатна українська акторка. В Херсоні дуже добре приймали українські театральні трупи, які згідно з Валуєвським циркуляром та Емським указом не могли показувати україномовні вистави на сценах великих міст й виступали з цим репертуаром на периферії.   

 

Багаторічна історія кохання Садовського й Заньковецької була вкрай бурхливою й драматичною. Коли актори зустрілися й покохали один одного, жінка була заміжньою, й навіть заради нового кохання розірвала шлюб. За тодішніми законами після розлучення за таких обставин жінка отримувала дозвіл на новий шлюб після семирічного послуху в монастирі, для актриси це означало кінець сценічної кар’єри. Тому союз акторів не мав офіційного статусу.

 

 

Марія Заньковецької та Микола Садовський

 

Це була до краю драматично напружена історія кохання. Микола Садовський не був взірцем вірності й чесноти. Актор часто звертав увагу на різних "кицюнь", але потім щиро каявся, просив вибачення. Аж поки у Заньковецької не закінчився запас терпіння. Коли у 1933 році Микола Садовський пішов з життя, вже теж дуже немолода й дуже хвора Марія Заньковецька попросила організаторів поховання, щоб тіло Садовського повезли на Байхове кладовище повз її будинку, бо слабке здоров’я не дозволяло піти на похорон. Й коли процесія зупинилася біля будинку, звідти вийшла Заньковецька, підійшла до труни й крізь сльози сказала, що Садовський був її єдиним коханням і що вона все йому пробачає. Її не стало у 1934 році.

 

Матеріал був підготовлений за допомогою херсонської краєзнавиці й гіду Олени Бджоли.